Пам'ять… Дивна вона, ця пам'ять. Наче примхливе дівчисько. Одне хоче – пам’ятає, інше ні. Насниться тобі під ранок сон-віщун, нашіптує всяке різне. А прокинешся, той сон туманом розтане, як і не було. Навпаки теж трапляється. Інколи таке пригадаєш, що й сумніви беруть. Чи з тобою це було, чи в цьому житті? Скільки років минуло, а пам’ятаю, як батько кріпкий та статний по якійсь стежині крокує, а я в нього на горгошах, малий щебетун. Батько голосно сміється і підкидає мене догори. І я сміюся. А всередині все холоне. Мама дивиться на нас, всміхається мовчки, струнка, гарна, молода. Вітер її строкату сукню тріпоче і вона поділ руками притримує.

Деякі обличчя не пригадати. Рідних безумовно, пам’ятаю. Зі знайомими інакше. Деякі, як ті привиди: постать, рухи, голос, а замість обличчя маска, пляма біла.

Добре руки пам’ятаю. Я до людських рук завжди ставився з особливою увагою. Не люблю м’які ручкання, чи то щирі вони? Вологі спітнілі долоні теж не люблю. Що на душі в тої людини?

Перші дитячі почуття пригадуються чудово. Підлітком товаришував з дівчинкою, на клас молодшою. Я, здається, їй подобався. Сам ставився до того, та ніяк не ставився. Було цікаво спілкуватись, спільні інтереси, захоплення. Вона теж природу любила і спортом займалась. Як зараз пам’ятаю, стоїть біля кущів ліщини у сквері і тримає на долонях малого горобця. Той вже у пір’ячко вдівся, та довкола дзьоба ще жовтим обмальовано. Сидить собі на долоньці та стиха попискує. Теє горобеня підібрала моя коліжаночка, як воно з гнізда вивалилося. Годувала, пестила. Наразі випускає на волю. А горобеня сидить, пір’ячко настовбурчило. Не хоче на волю. У долоньці тепло й затишно і ані крапельки не страшно. Як намальована, спливає в пам’яті дівчинка з пташеням на долоні. Худенька, під хлопця стрижена, ніс у ластовинні. Тонкі ніжки, широкуваті костисті рамена та червоні колінка. Ми тоді домовились, після канікул 31 серпня на тому ж місці зустрітись і оповісти, хто, як літо провів. Та втрутилась все та ж пам'ять. Я про зустріч забув, як про сон. Ну, а дівча образилось. На тому і кінець, тому, чого й не було. Так доля розпорядилась, а пам'ять допомогла. Минули роки. Зрідка зустрічаюсь із знайомою в місті. Та зараз її доросле обличчя не можу пригадать. Юнацьке пам’ятаю, а доросле ні. Примхлива пам'ять!

В молоді роки займався спортом. Приділяв йому купу часу та сил. Заради спорту жертвував багатьма розвагами. Та не жалів ані на мить, і зараз не жалію. З того часу багато води стекло. Хто скаже, що такий огрядний червонопикий дядько (а може дід?) колись стрибав з жердиною, бігав – не доженеш і долав бар’єри. В січні потрапив на змагання стрибунів-висотників «Меморіал Демянюка». Перші 20-30 хвилин не сприймав довколишнього та пам'ять не дала бути стороннім спостерігачем. Сам не помітив, як охопили, спливли давно забуті відчуття. Я розбігався разом з спортсменами, ледь підсідав на опорну ногу, тягнувся, напружувався. Я знов був сильний, молодий. Все згадали м’язи, всі команди, серце співало.

Пам'ять, вона, як старий скнара дбайливо зберігає найпотаємніші відчуття, пахощі, обличчя. Вже не перший десяток років мандрую по світу та в часі на дивовижному вітрильнику «Філателія». Скільки різних марок бачив, скільки вони мені встигли розповісти, всього не запам’ятати. Але ту першу марку, з якої усе почалось, яка підштовхнула та спромоглась заполонити назавжди, пам’ятаю чудово. «Плямистий олень» на 20-ти коп.  радянській марці 1957 року з серії «Охороняйте корисних тварин». Вінценосний красень полохливо завмер, пильно вдивляючись оливковими очима. Ще мить – і зникне в лісових хащах. Потім були вишукані угорські трикутники з птахами, африканська фауна на колоніальних марках Анголи, славетні олімпійці на марках Польщі та Радянського Союзу, іспанські каравели, графіка Чеслава Слані. Чудово пам’ятаю усіх своїх первістків, люблю їх, вдячний їм за тривкий зв'язок з філателією.

А Ви пам’ятаєте свої перші марки, чи може цікаві або кумедні історії, пов’язані з ними? У мене їх було багато, та про це іншим разом.