Я пам’ятаю їх. Я згадую мамині руки тим частіше, чим старшим стаю. Рідна моя матуся, скільки прийшлось тобі пережити, скільки випало на твою долю. З віком на все починаєш дивитись інакше, інакше відчувати. Ти була лікарем за фахом. Лікувати, приходити на допомогу було твоїм призначенням. Твої лагідні, прохолодні долоні тверді і мозолясті. Руки справжньої трудівниці. Все життя вони лікували, прибирали, доглядали. Як смачно вони вміли готувати, як чудодійно вони заспокоювали, лишень варта було доторкнутись. Я добре пам’ятаю їх. Малечою любив гратись з її пальцями. То були мої друзі. Великий – командир, кремезний, бувалий. Вказівний та середній – бойові козаки побратими, сильні, рішучі.

Мама закінчила медичний інститут якраз напередодні війни в 1941 і відразу на фронт. З 1942 - командир госпітального взводу МСБ. Демобілізувалась в 1946 старшим лейтенантом медслужби, жінкою бойового офіцера, життя якого врятувала в жахливому 1943. Це був мій батько. Мамині руки пам’ятали війну. Її мізинчик на правиці все життя проносив в собі осколок снаряду. Я обережно торкався того горбика на пальці і завжди питав, чи не болить…

Давно вже пішла в далеку путь моя матуся, туди, звідки не вертаються. Нажаль, поки молоді, не цінимо тих хвилин, коли мами поряд. Буває ображаємо, робимо їм боляче. Як шкодуємо потім! Вони подарували нам найдорожче – життя, і не жаліли себе заради нас.

Згадуйте частіше своїх мам, не стидайтесь вологих очей, бережіть їх в житті і в пам’яті. Цілуйте їх руки, як не навіч, то в думках.

Василь Прухницький. Львів