Національні поштові марки і духовність. Пам'яті Василя Липківського
Філателісти добре знають, що, окрім зовнішньої привабливості, у предметі їхнього колекціонування закладено приховані властивості. Так, зібрані й систематизовані в хронологічному порядку поштові марки будь-якої країни, незважаючи на суб'єктивність їхнього походження, з плином часу перетворюються на об'єктивний та безпристрасний художньо-документальний літопис держави. Не виняток і українські поштові мініатюри.
Уже перші сторінки альбому їхнього зібрання багато про що нагадують І свідчать. Ось перші п'ять марок європейського ґатунку далекого 1918 року "Українська Народна Республіка" талановитих майстрів Г. Нарбута та А. Середи;
наступна мініатюра 1919 р. — композиція високого художнього рівня з орнаменту, тризуба, слів "Українська держава" та номіналу 20 гривень. Далі постає серія з 14 мініатюр "Пошта. Українська народна республіка". Вкотре розглядаючи її, виникає думка, що це — коротка художня енциклопедія Батьківщини початку XX століття. Та. на жаль, у філателістичних каталогах світу такий шедевр мистецтва широкого вжитку супроводжується приміткою, що ці марки, надруковані на замовлення українського уряду в Австрії, у поштовий обіг не потрапили через втрату Україною державності. Філателістично-радянською "крапкою" невдалого визвольного періоду 1917—1920 pp. є серія з 4 марок, що побачила світ 1923 року, "Пошта У.С.Р.Р. Допомога голодуючим". Після цього було 69 років небуття, і ось 1 березня 1992 року світ знову побачив очікувані після проголошення Незалежності перші "ластівки" "Пошти України": "500 років українського козацтва" та "100-річчя першопоселення українців у Канаді". Відтоді випущено вже близько 1200 марок і поштових блоків. їхнє розмаїття, доповнене ще більшою кількістю художніх маркованих конвертів, дозволяє проілюструвати будь-яку грань україніки.
Найбільша частка у хронологічній колекції державних марок — експонати, які відображають духовно-сакральний світ України в історичному розрізі. Так, наприклад, у вже згаданій серії, що свого часу не потрапила в обіг, це мініатюри із пам'ятником Святому Володимиру, що став одним із символів Києва, та портретами Івана Мазепи — великого будівничого православних храмів, і Тараса Шевченка — пророка, перекладача псалмів. А розповідь про духовний спектр сучасних марок і конвертів могла б скласти фоліант періоду від трипільської культури до наших днів. Тут бачимо язичницькі розписи кераміки і народні обряди; християнські храми різних конфесій (включно з українськими закордонними) та дохристиянські культові споруди; ікони та духовні свята; мінора; півмісяць; духовні академії; Андрій Первозванний, перший князь-християнин Аскольд і покровитель Києва Архістратиг Михаїл; святі та церковні діячі Володимир Великий, княгиня Ольга, Агапіт Печерський, митрополит Іларіон, Петро Могила, Димитрій Ростовський, Іван Огієнко, Іван-Павло II, Иосиф Сліпий...
Є марки і конверти, присвячені видатним письменникам Пантелеймону Кулішу, Івану Нечую-Левицькому та фізику Івану Пулюю, які разом переклали українською мовою Біблію. Або марки і блок, випущені з нагоди 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя. Із когорти найбільших світових письменників, неперевершений майстер іронічного гротеску, він є ще й маловідомим автором "Размышлений о Божественной Литургии", "Светлого Воскресения", інших релігійно-філософських творів і духовних листів. До речі, про "Размышления..." в Україні: "Роздумування про Божественну літургію" з'явилися у Львові, 2003 p., "Свічадо" (переклад українською М. Комара, Канада), а в "Слові Просвіти" (число 2 за 2012 р.) йшлося про нове видання — "Розмисли про божественну літургію" Ніжинського держуніверситету у перекладі Тетяни Михед.
Несподівані думки й емоції викликає поява зчіпки з двох марок "75 років. Фільм-опера "Наталка Полтавка". Розглядаючи їхнє зображення в Інтернеті напередодні виходу у світ, пригадав, що Катерина Осмяловська, яка зіграла головну роль у фільмі Івана Кавалерідзе, — народна артистка УРСР, мати давнього знайомого і... невістка першого Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського! Ця новина стала для сина Катерини Осмяловської Костянтина Липківського хвилюючим сюрпризом...
Костянтин Липківський — людина непересічна: доктор технічних наук, професор, докладає чималих зусиль, щоб діяльність його діда-подвижника належно поцінували й вона посіла гідне місце в історії та свідомості людності незалежної України. Він автор гідної найвищої оцінки книги "Тіні незабутих предків", яка разом із працями Сергія Білоконя.
Арсенія Зінченка. Олександра Ігнатушина. Ірини Преловської та інших дослідників життя Митрополита правдиво розповідає про В. Липківського. А спогади про батьків (провідних творчих працівників театру Івана Франка) та родичів висвітлюють трагізм, неспокій і вбогі умови Існування за радянських часів української інтелігенції та приреченого на винищення з корінням духовенства.
... Розпочата розмова про марки (Костянтин з дитинства колекціонує поштові мініатюри) перейшла на постать Митрополита Липківського та його 150-річний ювілей (19 березня 2014 р.). про те. що вже зараз час дбати, аби українська пошта присвятила йому марку, а Національний банк — пам'ятну монету.
Що Василь Липківський заслуговує такого (у рамках підготовки й урочистого відзначення на державному рівні 150-річ-ного ювілею) вшанування, свідчать віхи його життя і діяльності.
Народився Василь Липківський 1864 року в селі Попудня (тепер Монастиришенського району Черкаської області) в сім'ї священика. Вчився в Уманській бурсі, Київських духовній семінарії та академії. 12 років служив настоятелем соборної церкви м. Липівці (нині Вінницької області), був водночас головою відділення єпархіаньної училищної ради та доглядачем церковних шкіл повіту. 1903 року Василь Липківський стає завідувачем (директором) нової Київської церковно-учительської школи, що на Лук'янівці.
1905 року за організацію й проведення "революційного" єпархіального з'їзду духовенства Київщини його, кандидата богослов'я, усунули з престижної посади й "заслали" настоятелем до Києво-Солом'янської Покровської церкви.
1917 року В. Липківський знову очолив революційне духовенство й рух за реформування церкви і здобуття нею автокефалії. Проведення в Києві з'їзду духовенства і мирян, утворення Всеукраїнської Православної Церковної Ради, скликання Всеукраїнського церковного Собору — все це відбувалося завдяки його ініціативі й невтомній діяльності.
9 травня 1919 р. у Миколаївському соборі Києва він провів першу українську Службу Божу, а 12 липня став настоятелем Софійського собору.
За активну участь і керівну роль у заснуванні української парафії, впровадження української мови російські єпископи оголосили про позбавлення його сану та заборону відправляти Службу Божу. Але ідею автокефалії Української Православної Церкви дедалі більше підтримували широкі верстви населення. У жовтні 1921 р. у Києві відбувся Всеукраїнський Церковний Собор, на якому було утворено власну ієрархію, а протоієрея В. Липківського обрали першим Архієпископом і Митрополитом Київським і всієї України.
Радянська влада, постійно перешкоджаючи, все ж терпіла існування Української Автокефальної Православної Церкви, сприймаючи її як тимчасове явище, сприятливе для ослаблення ворожого їй Патріарха Московського і всія Русі Тихона. І коли Тихона й "тихонівців" було криваво подолано, зі ще більшою жорстокістю ліквідувала й УАПЦ.
1927 року, застосовуючи неймовірний тиск на духовенство та Митрополита В. Липківського. влада добилася його усунення, а 1930 р. було остаточно заборонено й УАПЦ.
Після позбавлення духовної посади Василь Костянтинович не мав жодних контактів ні з церковними діячами, ні з численними знайомими, а його житлові умови й матеріальне становище чимдалі погіршувалися. Вижити допомагала лише підтримка учнів з-за кордону. Довгі роки випробувань не зламали духу Липківського. Як свідчення — світлина, зроблена за кілька місяців до останнього арешту. "Погляньте на це обличчя... Таку людину не можна скорити — лише вбити", — пише у своїй книзі онук Костянтин.
У жовтні 1937 року по Василя Липківського приїхали і 27 листопада того ж року о 24-й годині "привели в исполнение" "Постановление Тройки". Отже, 2012 p., окрім вшанування навесні 148-ї річниці з дня народження видатного діяча в історії українського державотворення — Першого Митрополита УАПЦ, восени слід відзначити 75 років його трагічної смерті.
Українським Золотоустом, Апостолом і Мучеником за Церкву Христову називали Василя Липківського тисячі парафіян та учнів на початку минулого сторіччя. Наші патріотичні сучасники, незалежно від конфесійної належності, Василя Липківського сприймають як ідеальний приклад людини, що гасло "Бог і Україна над усе" повсякденно втілювала в життя. Віднайде ні його історично значимі, вражаючі й актуальні "плоди", надають сил і натхнення в справі зміцнення Української Церкви й державності.
Неможливо переоцінити роль української діаспори у збереженні пам'яті про Митрополита Липківського та його справи. Спектр тієї діяльності досить широкий: від випуску недержавних "поштових марок", збирання й видання фоліантів його рукописів до встановлення у Нью-Джерсі (США) величного монумента! А коли впала радянська "залізна завіса", ім'я Василя Липківського воскресло й в Україні. З'явилася література, у Києві на стіні Святопокровської церкви встановлено меморіальну дошку, а на Лук'янівському кладовищі створено умовну могилу Митрополита. Перший (поки що єдиний, але символічний) пам'ятник Василеві Липківському в Україні з'явився 2000 р. в Тернополі — у краї, де тече річка Золота Липа й звідки пішов славний рід Василя Липківського.
Але це ще не все щодо належного вшанування пам'яті першого Митрополита відродженої після століть небуття Української Церкви. Досі не реалізовано неодноразові рішення Київради про присвоєння головній вулиці Солом'янки імені Василя Липківського, не позначені місця в центрі Києва та й по всій Україні, де жив, правив служби Божі та страждав національний духовний провідник. Тож 150-річчя з дня народження — добра нагода вшанувати, на користь загальній справі, видатного діяча Української Церкви.
Валерій Чередниченко, "Слово Просвіти", ч.12, 22-28 березня 2012 р.
